Де збуваються мрії

   Я повністю згоден з тим, що серце України – Київ, а ось  душа нашої країни, на мій погляд, знаходиться саме на Полтавщині. У свій час мені довелося багато їздити по різним куточкам України і там спілкуватися з багатьма людьми.  І через певний час у мене сформувався стійкий погляд, що саме полтавський етнос є носієм нашої глибинної духовності. Адже саме на Полтавщині найчистіша мова, чорноброві полтавські дівчата  найгарніші, а полтавчани – найщиріші з усіх, з ким мені доводилось спілкуватись.

    Я прошу пробачення у читача за  невеличкий відступ від головної тематики нашого сайту, але без цієї передісторії в мене навряд чи вийде передати всю гаму відчуттів і переживань, які на мене нахлинули.

 Так склалося, що під час моїх відряджень в різні міста України, найбагатші враження я привозив саме  з Полтавщини. Хочу привести хоча б декілька випадків, що сформували моє шанобливе ставлення до полтавчан.  Тільки тут, і більше ні де в Україні, майже незнайомі люди могли довірити тобі ключі від свого помешкання, вказавши на місце, де їх  сховати після закінчення своєї справи. Саме на Полтавщині мені довелося потрапити на весілля без музики і танців, тому що в країні війна...

У мене вже сформувалась традиція – кожного разу, приїжджаючи  до Полтави, якщо є можливість, я зупиняюсь в музеї Полтавської битви, щоб купити собі чи друзям якийсь сувенір. В тому році, під час однієї з таких зупинок, я довго не міг собі вибрати сувенірного  магнітика, а потім запитав у дівчини, що ними торгує – чи не має в асортименті магнітика з Ворсклою. Мається на увазі саме річка Ворскла, а не футбольній клуб. Дівчина відповіла, що нажаль немає. І вже в цьому році я знову потрапив на цей ярмарок сувенірів,  і знову якось так машинально запитав:

 - Чи не має у вас магнітика з річкою Ворсклою.

 -  На при великий жаль немає, ви вже запитували в тому році, але якщо приїдете до нас наступного року, то обов’язково буде.

   - Як же ви мене запам’ятали? – дивуюсь я, - у вас тут за день десятки, якщо не сотні людей проходить.    - Запам’ятала, - відповіла дівчина, і щиро так посміхнулась.

   Хіба це не вражає?...   

Якось мені зателефонував товариш, і запитав, чи немає в мене бажання з’їздити на рибалку на Дніпро. Звичайно, я погодився не роздумуючи, тим паче, що поїздка планувалась як раз на Полтавщину, а саме в район гирла чарівної  річки  Ворскли...  

    Перший день риболовлі я повністю присвятив розвідці. Дуже багато плавав, вивчаючи місцевість, а також спостерігаючи за іншими рибалками. Ще з вечірньої розмови з нашими земляками харків’янами Євгеном і Романом,з якими ми щойно познайомились, і які  рибалять тут постійно, було зрозуміло, що в основному на даній акваторії практикують троллінг.  

Так воно і  є.  Рибалок було дужа багато, і приблизно 90% ловили саме троллінгом. Різнокаліберні моторні човни, снуючи туди сюди, створювали враження напрочуд жвавої вулиці десь у центрі міста. Як вдалося встановити, із приманок в основному використовували Salmo-вських Perh-ів та характерні воблери від  Halco. 

  Що мені вподобалось, так це те, що майже повсюдно ехолот малював просто шикарний рельєф дна. Тобто при бажані в акваторії можна було найти все, що забажаєш –  ями, звали, бугорки, плантації різноманітної водної рослинності,тощо. Мені навіть здалося, що я потрапив у такий собі щучий рай.

А більш за все мене вразило таке явище, як подвійна бровка. Спочатку звал із 3-х метрів на 5, потім сходинка, і далі звал з 5-ти на 8-м. І все це можна потрогати руками, тобто обловити своїми  різноманітними приманками.    Я потроху перепробував всі типи ловлі -  і твічінг, і джиг, і  троллінг. Мій новий знайомий Женя  навіть дав мені  для троллінгу один із своїх комплектів, який більше нагадував середнього класу короповик, аніж спінінг у моєму звичному розумінні.   Я чесно на нього відловив години півтори, навіть щуку впіймав, майже на три кілограма (2.7). Спрацював  Gold Digger 600 #125 від Evergreen.  

  Але, відверто кажучи, така риболовля мене не сильно збуджує. Все ж мені до вподоби більш спортивні напрямки спінінгу, як то джиг чи твічінг.  Нажаль, облов мілководних трав’яних ділянок твічінгом  результату не приніс. А ось джигова риболовля була більш результативнішою.

На затопленому руслі Ворскли, з глибинами близько 8-10 метрів, хоча і рідко, але клювання траплялись.  Вдалось впіймати дві щуки, в тому числі одну на 2.3кг, окуня, а також потримати судака, який, нажаль, зійшов. Всі клювання сталися на жовтий Long Jong відLucky John.

  У вечері мені чомусь захотілось побути наодинці із собою. Узявши чашку гарячого чаю,  я вийшов на пірс. Коло причалу на хвилях гойдалось біля двох десятків моторних човнів. Основна частка риболовів вже повернулась на базу, і, як ті  мурахи, розповзлись по своїм будинкам. Стомленні і наповненні свіжими відчуттями, рибалки голосно обговорювали останні події на воді. І судячи по тому, що обговорення ці ставали все більш жвавими, не обходилось і без традиційної рибальської чарки.

А я тим часом сидів на пірсі, спостерігав за загравою, що залишилась після  заходу сонця, слухав хвилі, вдивлявся в таємничу задніпровську далечінь і насолоджувався самотністю. Ця мить чомусь дуже сильно врізалась в пам'ять, адже в житті трапилась видатна подія – омріяна поїздка на Дніпро...

І тут із крайнього будинку пролунало таке пронизливе:

- Ой у вишневому саду, там соловейко щебетав… 

   Звичайно це були полтавчани, точніше полтавчанки. Так об’ємно і чисто можуть співати тільки вони. Далі пісню підхопило ще декілька дівочих голосів:

- Додому я просилася, а він мене все не пускав.… 

І  на всій базі одразу встановилась неймовірна тиша. Окрім цієї  пісні – жодного звука. Здавалося, що весь навколишній світ зупинився, боячись обірвати цей чудовий спів…

     -  Я жити хочу, я люблю…

     Мені здалося, що на якусь мить зупинилось навіть моє серце… Не можу сказати, які глибинні куточки моєї душі розбудив цей спів, але саме в цей час мене наповнило передчуття того, що завтра повинна трапитись якась видатна подія…  

 День другий    З моїм, малопотужним, як для Дніпра двигуном, вихід на точку зайняв близько години.   

Я без проміжних зупинок цілеспрямовано йшов на запримічену вчора точку. Сьогодні вже опівдні потрібно буде збиратись додому, тому на експерименти з місцем ловлі та приманками часу немає.  Так, як майже вся акваторія, на якій ми рибалили, буквально «проорювалась» троллінгістами, то перспективною мені здалася ділянка, яка просто недоступна для такого способу ловлі. Точка складала собою поворот затопленого русла с боку його різкого звалу. Для облову цієї ділянки ставку вирішив зробити на те, в чому розбираюсь найкраще, а саме в джиг. Запропонований мені вчора троллінговій комплект я навіть не брав з собою в човен, щоб не заважав. За допомогою ехолота я майже одразу знаходжу потрібну мені ділянку,  але «найсмачніша» її частина була зайнята іншим рибалкою. Тому якір довелось кинути метрів за п’ятдесят від нього. Глибина в місті лову – близько 10 метрів.  Першим в воду полетів  віброхвіст, який відзначився учора, а саме  LONGJOHN  від LUCKI JOHN на джиг-головці 12 грамів. Не клює. Та було б і дивно, якби риба одразу накинулась на мою приманку.

А тим часом рибалка, який стояв на «моїй» точці, підняв якір і змістився. Судячи по «агресивній»  манері джигування з різкими «підкиданнями» приманки, яку він використовував – я зробив висновок, що полював  він на судака.  Оскільки запримічена ділянка  звільнилась, а на воді, м’яко кажучи, було людно, то я без зайвих сентиментів зайняв точку. Зробив ще декілька безрезультатних  закидів LONGJOHN-ом, і вирішив перейти на  свій улюблений PREDATOR. Площа хвостового «п’ятака», а отже і опір у нього більший, тому цю приманку оснастив більш важчою  джиг-голівкою в 15 грамів.

І вже на другому закиді трапилось те маленьке чудо, заради якого ми готові майже на все – а саме довгоочікуваний «тук» по приманці. Спочатку риба піддавалась майже без опору, і я на око визначив її вагу, як «2+». Але чим вище я її підіймав, тим сильніший опір вона чинила. Десь в середній товщі води по відчуттям її вага вже була «біля 5 кг». І тільки у верхніх шарах води щука показала все, на що здатна. ЇЇ відчайдушні ривки були настільки потужними, що  фрикціон майже не замовкав.  Рибині навіть  вдалося обернути човна навколо осі, і тільки те, що якірна мотузка була направлена майже вертикально вниз, врятувало від зачіпу.  Поруч зі моню зупинилось декілька троллінгових екіпажів, які з цікавістю спостерігали, чим же закінчиться боротьба.   

  А щука і не збиралася так швидко здаватись. Бланк вудилища та фрикціон котушки повністю відпрацьовували свої характеристики. На чергових потугах риби декілька разів доводилось опускати кінчик зігнутої в бублик вудки у воду. І лише з третьої спроби вдалося завести  щуку в підсак…

   Як потім виявилося, вага щуки склала 7.4 кг. Цікаво, що поводок з її пащі виходив лише на два сантиметри, а отже при найменшій  моїй помилці, щука могла вийти переможницею…

  Підпливли товариші. А я все ніяк не міг відійти від  боротьби. Тремтячими руками передаю товаришу фотокамеру, щоб сфотографуватися  із щукою…   

 Щастя, як воно є …   

По дорозі додому ми жваво обговорювали події двох пройдешніх днів, та  будували плани своїх майбутніх поїздок на Дніпро. Тобто все, як завжди... Окрім одного. В голові весь час лунала ота пісня полтавських дівчат, що  так глибоко запала мені до душі: «Я жити хочу, я люблю»…  

P.S. Саме з цієї пам’ятної для мене рибалки я взяв фото для оформлення нашого сайту. Можливо, це всього лише підсвідоме бажання знову потрапити в той маленький куточок раю на землі, куточок,  де збуваються мрії...